Концепция Общественной Безопасности

роль “українського П’ємонту”, перетворюючи русинів (самоназва галичан до початку XX ст.) в українців, вносячи лозунг всеукраїнської єдності, обіцяючи в майбутній війні відрив Малоросії від Росії” [2]. Як бачимо, російські історики такі поняття як патріотизм, національна свідомість стосовно українців не беруть до уваги. Скрізь лише вони до сьогодні здибають інтригу і змову чужоземців.
У Галичині якийсь час вживалися паралельні терміни: Русь-Україна, русько-український або українсько-руський. Вперше їх вжив у 1866 р. Павлин Свєнціцький, потомок гетьго моря до Чорного, від Кавказу поза Карпати бачимо осілий п’ятнадцятимільйонний народ, що говорить одною мовою, що має спільні звичаї і обичаї, скрізь вірний своїм традиціям і одну леліє надію”. За свідченням Івана Франка: “Скільки знаємо, власне Свєнціцькому належить першому термін “українсько-руський” [3]. Саме для означення соборності Павлин Свєнціцький, який підписувався псевдонімом “Павло Свій”, вжив хоронім Україна-Русь “для протиставлення до назв Велика Русь та Білорусь. Це його новоутворення відразу якось не прижилося — тільки завдяки працям Михайла Грушевського та Івана Франка стало загальновизнаним у науковому та публіцистичному стилях української мови” [4]. Про заслуги Павлина Свєнціцького в розвитку національної самосвідомості галицьких українців пише чимало дослідників [5]. Разом із Свєнціцьким піонером впровадження в Галичину терміну “український”, поряд зі словом “руський”, був один із засновників “Просвіти”, священик Стефан Качала. У 1871 р. П. Куліш та І. Пулюй видали “Новий Завіт” у перекладі “мовою русько-українською”. М. Грушевський назвав свою фундаментальну працю “Історією України-Руси”, а І. Франко написав “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року”. Паралельні терміни набирали щораз ширшого розповсюдження. У позацензурному женевському журналі “Громада” в 1880 р. була опублікована “Програма” за підписами М. Драгоманова, М. Павлика і С. Подолинського, в якій, зокрема, проголошувалося: “Україною ми звемо всю сторону від верху р. Тісси в теперішнім Венгерськім королевстві, на заході сонця, до р. Дону на сході й Кубанську землю в теперішнім Російськім царстві, — від верху р. Нареви на півночі до Чорного моря на півдні, — ось усю ту землю, де гурт народу говорить українською мовою. В цій стороні найбільша частина всіх здобувачів, — се б то хліборобів і робітників, — українців. Напроти того, велика частина чужинців: поляків, жидів, німців, венгрів, москвинів… Тепер власне ці чужинці, котрих наслали на Україну ті держави, що до них пристали, панують над українцями” [6].
Попередньо згадувалося про те, що створена у Львові в 1848 р. “Головна Руська Рада” звернулася із