Концепция Общественной Безопасности

свідомості, та жорстоко винищували. “На зміну “Мазепинству” прийшла “Петлюрівщина”. Прийшла вона через 210 років після того, як на Україні проревіла остання українська гармата, й через 55 літ після остаточного, категоричного й рішучого оголошення, що не тільки народу українського, але, навіть, мови його “не було, нема й бути не може” [70].
Друга світова війна породила в Москві новий термін — “бандеровец“. “З точки зору центру і російського суспільства українські націоналісти петлюрівці і бандерівці стали спадкоємцями мазепинців” [71]. “Кожний, хто був направлений на роботу в Росію з України були “хахламі” і “бєндєрамі”. Все це, правда, ніби й жартома. Але коли Україна у 91му оголосила незалежність, найкращі мої друзі влаштували ґвалт: “Ви, хахли проклятиє! Ми вас от фашістов спаслі! Ми вам культуру прінєслі! Прєдатєлі…” [72] Заперечуючи право українського народу на власну державу, Москва з лютою ненавистю стала називати іменем Бандери цілу західну гілку українського народу і взагалі всіх патріотів, для яких метою боротьби була вільна, самостійна, соборна Україна. Для українофобів навіть мова українська зробилася “бандерівською”. “Директор Інституту країн СНД Костянтин Затулін пише в газетах, що незалежна Україна зовсім не “братня слов’янська держава, а політично у найвищий спосіб організована бандерівщина, а бандерівець — не брат росіянину” [73].
Видатний сучасний театральний режисер, уродженець Львова, Роман Віктюк, який тепер живе постійно в Москві, признався кореспондентові львівської газети, що його нерідко обзивають “бандерівцем”. На запитання, який зміст він сам вкладає в слово “бандерівець”, Роман Віктюк відповів: “Це не слово, це призначення. Бандерівець — це вільний” [74]. Наведені слова Віктюка ще раз підтверджують той, зрештою, відомий факт, що надати принизливого значення терміну “бандерівець” на західноукраїнських землях Москві не вдалося.




[1] Історія Русів / Укр. переклад І. Драча.— К.: Рад. письменник, 1991.— С. 194.
[2] Парник идей // Родина.— 1997.— № 5.— С. 11.
[3] Богораз В. Г. Чукчи.— Л., 1934.— Ч. I.— С. 71.
[4] Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення.— К.: Критика, 2000.— С. 224.
[5] Історія Русів / Укр. переклад І. Драча.— К.: Рад. письменник, 1991.— С. 194.
[6] Бурчак Л. Случайные заметки // Украинская жизнь.— 1916— № 1.— С. 68.
[7] Лукомский А. С. Очерки из моей жизни // Вопросы истории.— 2001.— № 3.— С. 102.
[8] Шишов І. Українська перспектива в Росії // Літературна Україна.— 1991.— 31 жовт.