Концепция Общественной Безопасности

столiть.— 1996.— № 2.— С. 10.
  [77]  Кісь Р. Фінал Третього Риму (російська ідея на зламі тисячоліть).— Львів, 1999.— С. 479.
  [78]  Ленин В. И. Сочинения.— М.: Партиздат, 1937.— Т. XVI.— С. 686.
  [79]  Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення.— К.: Критика, 2000.— С. 200.
  [80]  Самуйлов С. М. О некоторых американских стереотипах в отношении Украины // США: Экономика, политика, идеология.— 1997.— № 3.
  [81]  Дугин А. Г. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. Мыслить Пространством.— 3е изд., доп.— М.: АРКТОГЕЯцентр, 1999.— 928 с.
  [82]  Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе (Проблеми суспільної трансформації).— К.: Видавничий центр “ДрУк”, 1999.— 447 с.

   VII. Осоружний етнонім

  Попередньо вже говорилося, що політонім “Русь” не вимагав якогось додаткового уточнення. Русь була одна, і всі знали, що під цією назвою розуміти. Жодного разу в руських літописах не виступає, так поширене зараз, історично некоректне словосполучення Київська Русь. “Назва “Київська Русь” є штучною, вигаданою російськими істориками, як антитеза “Московській Русі”[1].
  Не менш зумисне заплутаним є етнічне ім’я титульного народу Русі. Коли вірити підручникам, а саме з них отримує інформацію про минуле більшість людей і, взагалі, націю формують підручники з історії, то титульне населення Київської держави називало себе інколи “рус”, а інколи “русси”.
  Саме цей широко вживаний з XIX ст. царськими істориками термін “руссы” наполегливо пропагується в сучасних шкільних підручниках, буцімто він є стародавнім узвичаєним терміном ще з часів Київської держави. Ось як, наприклад, це робиться: